. «Колишніх» педагогів, погодьтеся, не буває. В день свого професійного свята ветерани педагогічної ниви також очікують на теплі вітання та букети осінніх квітів. Тому наш проект саме для них, аби вони не відчували себе відокремленими від професії, котрій віддали більшу частину життя. Ми завітали з подарунками до ветеранів педагогічної ниви, які нині перебувають на заслуженому відпочинку. Це метри могилів-подільської освіти : Елеонора Георгіївна Єфімова, Трейбіч Іра Давидівна та Вохрамеєва Зінаїда Данилівна. У кожного з них за плечима до 40 років педагогічного стажу, однак їхня вчительська доля не завершилася за зачиненими дверима навчального закладу, бо Учителем вони народилися. Для більшості могилівчан вони люди-легенди.

                                                                                    Скрипаль дитячих сердець
Якщо людина свідомо, за покликом душі обирає педагогічний фах, вона залишається вчителем у душі на все життя, незважаючи, працює вона ще чи ні. За покликом серця обрала собі професію Елеонора Георгіївна Єфімова. Входження у педагогіку жінка розпочала з піонервожатої четвертої школи. Активного та непосидючого молодого спеціаліста одразу запримітили та запропонували посаду в шостій школі, а потім переманили до п’ятої вчителем початкових класів, цьому навчальному закладу Елеонора Георгіївна присвятила поверх 20-ти років життя і який з любов’ю називає рідним.пед єфімова                     Єфімова переконана, що учитель — це скрипаль дитячих сердець: як поведе смичком, таку мелодію й почує. В кожній своїй дитині педагог чула особливу мелодію та налаштовувала її в гармонійному поєднанні учень-особистість. Усі роки її невтомної педагогічної праці відмічені творчістю, ініціативою, спрямованістю в майбутнє. Педагог намагалася дати кожній дитині максимум знань, кожна краплина яких могла бути використана в житті.
Єфімова пам’ятає усіх своїх учнів, як їх звати, як навчалися. А вони, вдячні своєму першому наставнику, завжди запрошують її на зустріч випускників. Як можна розпізнати у вже дорослих чоловіків та жінок, може десь і посивілих, маленьких першачків? Для Елеонори Георгіївни - це не проблема. «Пам'ятаю навіть за характером, - каже педагог. – Я ж їх не просто навчала читати та писати, а формувала з них особистість. Я - людина маленька, головне у мене – діти. Вони всі такі для мене рідні! Сама я дуже непосидюча, тож і класи в мене були такі. Ми з дітьми об’їздили дуже багато цікавих міст та місць, вели пошукову роботу. Ану запитайте ,чи ще хтось приймав в піонери в Москві на Червоній площі, а я своїх туди повезла! Враження були неймовірні!»педєфімова2
Єфімова прагнула, аби дітям було цікаво на уроках, щоб був результат . Власноруч виготовлені наочні посібники, картки, обов’язкове використання технічних засобів, власні методики на уроці — це була стихія Єфімової. Їй було нецікаво працювати за шаблонами та трафаретами. На рахунку вчителя багато відкритих уроків, що залишили в дитячих душах відчуття доброї казки, позакласних заходів, де кожна дитина мала можливість продемонструвати свої обдарування.

Своїм оптимізмом та жагою до життя педагог заряджала і свої колег, може й її заслуга в тому, що колектив колишньої п’ятої школи настільки був і залишається згуртованим. Вони й досі зустрічаються, обов’язкова дата збору – День вчителя.

Хоч ця щира, неспокійної вдачі жінка давно на заслуженому відпочинку та завжди у вирі освітнього життя, свого міста. Не впадає у відчай від паспортних літ, а повноцінно реалізує себе як мати, бабуся, подруга, колега. Елеонора Георгіївна варить смачнюче варення, пече домашній хліб, підбирає безпритульних собак та котів. Не дає розслаблятися колегам, коли ті бувало впадають у відчай, навіть якщо на душі в неї самої не солодко. Вона просто не дозволяє цього собі - ось такий енергоджайзер Елеонора Георгіївна Єфімова.

                                                                « Дітей треба любити, а більше – поважати»
Вчительська доля Вохрамеєвої Зінаїди Данилівни велична і скромна, талановита і проста. Зінаїда Данилівна споріднена зі своєю професією. В її трудовій книжці фігурує практично один запис: вчитель математики СЗШ№6 (тепер НВК №4-ліцей).

педвох                                  Добру, дбайливу, мудру наставницю шанують та поважають у школі, дякують за щиру і мудру науку кожен з випускників школи. Зінаїда Данилівна дуже любила свою роботу. Ніколи не шукала легких шляхів, завжди хотіла йти попереду, 39 років і сил віддала улюбленій справі. Та все ж і досі світиться щирістю й повагою до дітей та колег її погляд. «Математика – складний предмет, не всі можуть мати яскраві здібності, - зауважує Зінаїда Данилівна.- Я не виділяла своїх учнів на здібних та нездібних. Педагог повинен уміти в кожному бачити майбутню людину. І не має значення, як дитина вчиться, вона насамперед - особистість. Треба кожного поважати, ставитися справедливо. Учитель в жодному разі не має мати «любимчиків» і «нелюбимчиків». Дітей треба любити, а більше – поважати».педвох2

Зустрічаючи школярів з букетами і педагогів, які йдуть щасливі з оберемками квітів, у неї приємно щемить серце, а в кожному з теперішніх вчителів бачить себе, молоду. Звичайно для ветеранів освітянської ниви, – вони досі вчителі. І будуть ними завжди… «Хоч пройшло чимало років, але школа для мене була другим рідним домом, в ньому я проводила багато часу, працювала із школярами, які мене розуміли. Коли приходить вересень і бачу святково одягнених дітей, що йдуть до школи, мимоволі у душі вчувається малиновий шкільний дзвоник», - каже педагог.

Зінаїда Данилівна досі виписує газету «Слово педагога», аби бути в курсі освітніх подій та новацій. Нову освітню реформу підтримує, бо переконана, що освіта не може тупцювати на місці, повинна йти в ногу з часом. Старі методи в педагогіці ,каже, не можуть бути, треба бути сучасним як вчителю, так і методиці його викладання. «Я – щаслива жінка, - зазначає Вохрамеєва – де б я не працювала, все складалося і все було добре. Зараз мене підтримують син та дочка, які мешкають у Вінниці, не дають мені відчути себе одинокою, приїжджають, навідуються, телефонують. Я – щаслива й як мати!» Сумніву в протилежномуу і не може бути, бо сама Зінаїда Данилівна випромінює добро, інтелігентність, делікатність та жіночу м'якість, а такою почувати себе може лише щаслива та реалізована в житті та професії людина.

                                                                                    Дар любити та дарувати світло

Народна мудрість говорить: «Щоб дати дитині іскорку світла – учителю треба виховувати в собі сонце». Цієї мудрості дотримувалася і вихователь колишнього дитсадка №5 Іра Давидівна Трейбіч. Своєю відданою працею впродовж 25 років освятила життєвий шлях тисячам своїх вихованців.вчитель 1Вона має дар любити і дарувати світло. Високопорядна людина, інтелігентна, яких не так багато у нашому житті. Бути вихователем – чи не найскладніше на освітянській ниві, бо він першим приймає від батьків естафету виховання та навчання, часом і замінюючи їх. «За спеціальністю я – медик, закінчила могилів-подільське медучилище з відзнакою. Проте працювати за фахом не вийшло, бо розвилася сильна алергія на медикаменти. Тому й пішла працювати в дитсадок. Мій фах найкраще підходив до ясельного підрозділу, де найменші дітки. А медичні знання пригодитися в роботі. Звиклі до мами дітки, дуже важко проходили перехідний період,коли ти не вдома, та ще й потрапляєш до рук чужих людей. Тож руки вихователя повинні бути дуже ніжними та лагідними, аби не пошкодити дитячу психіку. В першу чергу він повинен бути доброю людиною зі щирим серцем - як материнське, бо діти все відчувають. Приходилося вдаватися до різних тактичних хитростей, аби дитині захотілося залишитися в садку. Тут і з іграшками в руках приймала вихованців, і одразу починала розповідати казочку ( а її треба ще вміти цікаво розповісти, в  ролях!)».
Іра Давидівна щедро обдаровувала учнів теплом і ласкою, тому й батьки, при прийомі в дитсадок просилися саме до групи Трейбіч. Вони довіряли вихователю, бо знали, що їхня дитина в надійних і добрих руках.

давидівна

Про колишній п’ятий садок Іра Давидівна згадує найтеплішими словами: « Наш дитсадок був найкращим в місті, тут проводили найкращі показові заняття та методичні об'єднання. Все це завдячуючи нашій завідуючій Галині Іванівні Главацькій, яка не тільки вміла грамотно організувати навчально-виховну роботу, а й згуртувати колектив. Вона - талановита особистість, завдяки їй у нас всі заходи були як театральні вистави, вихователі,медсестри, помічники вихователя перевдягалися у чудернацькі персонажі - було весело і потішно. В жіночому колективі найважче було когось на чоловічу роль, але не для нас. За свою практику ким я тільки не була: Дідом Морозом і Чародієм, Клоуном і Снігуркою - головне, аби діти не здогадалися, що то я! В нашому дитсадку вперше з'явилася Баба Яга, роль якої виконувала медсестра Ніна Петрова. Чого вартий був її костюм з мішковини з написом «Ех, прокачу!». Вона так «вимальовувала» з гумором та приколами свій персонаж, що її завжди кликали «на біс» і запрошували не тільки до інших дошкільних закладів, а й на міські заходи. Видовищним був ще один персонаж Петрової - Старуха Шапокляк, роль такси «виконувало» хутро лисиці, в яке протягнули проволоку. А які веселі у нас були Карлсон та Сніговик у виконанні вихователя Тамари Крочак! Самі готували костюми, приносили з дому- ми жили садком і дітьми! В кожному працівнику Галина Іванівна Главацька знаходила актора, відкрила вона цей талант і в мене. Я навіть вірші навчилася писати!»
Педагогічний та акторський талант став Трейбіч у пригоді і далі по життю, відшліфовує його на своїй онучці- Іринці - точній своїй копії за характером.
Після закриття дошкільного закладу Ірина Давидівна знайшла себе в кардинально іншій діяльності – підприємницькій. Нині вона успішний підприємець, замість зошитів та навчальних планів веде разом з дочкою Еллою плани інші - фінансові. І це також їй вдається. «Є таке слово «треба», - каже Іра Давидівна. – Коли закрився садок, я не була пенсійного віку, тож треба було себе реалізувати далі. Не буду ж сидіти, склавши руки! Так розпочався мій бізнес, до якого мене підштовхнула моя донька. Коли вона мені запропонувала, я казала: «Ти що, Елла, я ж не справлюсь! Це не моє, цифри, бухгалтерія… А, як бачите, бізнес вже став моєю другою, після педагогіки, справою,якою займаюся вже 20 років. Звичайно дуже допомагає дочка, ми з нею працюємо,так би мовити, в тандемі. Я нею пишаюся,як і онучкою,яка росте розумницею та надзвичайно талановитою дівчинкою. Я щаслива!»

Найбільше багатство людини – її літа. Вони дарують безцінний досвід, враження, гріють душу теплими спогадами. Приємно, коли, озираючись назад, наші героїні з упевненістю казали, що їхня справа життя була немарною. Досі кожен з них тримає отой невидимий професійно-генетичний зв’язок з педагогікою. Зараз вони знаходяться на заслуженому відпочинку, проте продовжують жити подіями та успіхами свого навчального закладу. І це закономірно, адже людина, яка одного разу ступила на непросту педагогічну стежку, залишається педагогом на все життя, навіть тоді, коли натруджені, стомлені роками ноги вже давно не завертають туди, де дзвенить дзвінок і радісно щебече дітвора. Але їм так важливо, аби їх пам’ятали!

_______________Архів публікацій_______________